Іспанія – далеко не єдина країна, для якої характерні значні сепаратистські рухи
У Каталонії відбувся обіцяний місцевою владою референдум. Було це на тлі активних протистоянь і зіткнень із поліцією, яка намагалася перешкодити його проведенню.
За підсумками 1 жовтня влада Іспанії заявила, що референдуму не було, влада ж Каталонії підкреслила, що в ході зіткнень постраждали 893 особи, додавши, що за незалежність регіону проголосували 90% каталонців.
Ситуація в Каталонії є напруженою, влада вже заявила про початок загального страйку, Мадрид у свою чергу "тримає стрій", заявляючи, що не допустить жодної незалежності.
Випадок Каталонії – один з найбільш відомих в Європі, проте не єдиний. Для низки країн характерні досить значні сепаратистські рухи, які активно домагаються здобуття незалежності вже тепер або чекають прецеденту, щоб цю саму незалежність вимагати. Розглянемо найбільш відомі з них.
Іспанія (Країна басків) Передісторія
Баски – одна з найстаріших народностей на території сучасної Іспанії. Уперше Країна басків здобула незалежність ще в 1425 році, проте згодом її позбулася.
Потім були тривалі роки невизначеності і подальше встановлення у 1936 році (щоправда, на короткий час) автономії з досить широкими правами: наприклад, баски отримали власний уряд і парламент.
Однак уже наступного року баски позбулися практично всіх прав: тодішній керівник країни, диктатор Франсиско Франко, своїм декретом ліквідував їхню автономію.
Відтоді одна з найстаріших народностей Іспанії понад 40 років боролася за відновлення своїх прав. Їм вдалося добитися автономії та досить широких прав починаючи з 1979 року, проте до цього була ЕТА.
"Вітчизна і свобода басків"
Екстремістське угруповання ЕТА було створено в 1959 році. Прагненням учасників цієї організації стало створення "Великої Еускаді – Країни басків", яка повинна була включити низку провінцій північної Іспанії, область Наварра і деякі провінції південної Франції.
Примітно, що діяльність ЕТА не стосувалася Франції, хоча на сьогодні є прогнози, що в майбутньому це угруповання може активізуватися на французькій території.
З кінця 1960 по 2006 рік ЕТА взяла відповідальність за загибель майже 900 осіб, включаючи політиків, бізнесменів і правоохоронців.
Діяльність цієї організації активно підтримувалася всередині Країни басків. Приміром, на сьогодні згідно з офіційними опитуваннями 64% басков виступають категорично проти ЕТА, ще 10% підтримують цілі організації, але не методи.
Через майже 50 років з моменту створення у 2006 році ЕТА оголосила про припинення збройної боротьби в обмін на широку амністію та легалізацію політичного крила екстремістів – партії "Еррі Батасуна". Переговори з іспанською владою було зірвано через продовження терактів.
У січні 2011 року баски повторно оголосили про припинення збройної боротьби, повторивши про своє рішення в жовтні того самого року.
Наразі три провінції – Алава, Біскайя і Гіпускоа мають статус автономної області, яку називають Еускаді (Країна басків).
За різними оцінками, загальна кількість басків в Іспанії становить від 600 тис. до майже 2 млн осіб.
Велика Британія (Шотландія, Північна Ірландія, Уельс)
Сполучене королівство Великої Британії та Північної Ірландії отримало додатковий поштовх після референдуму про вихід з Євросоюзу в 2016 році, на якому 51,9% підтримали так званий Brexit, тоді як 48,1% виборців виступили за те, щоб залишитися в Євросоюзі.
Проти виходу здебільшого виступили мешканці Шотландії та Північної Ірландії – країн, які періодично заявляли про свій намір стати незалежними.
Апогеєм руху за незалежність Шотландії став референдум у вересні 2014 року. Тоді було запропоновано відповісти на запитання "Чи повинна Шотландія стати незалежною країною?" За результатами референдуму, 55,3% проголосували проти, і Шотландія залишилася у складі Великої Британії.
Нове дихання ідея референдуму про незалежність отримала після голосування за Brexit.
"Шотландський парламент повинен мати право організувати ще один референдум, якщо порівняно з 2014 роком відбуваються істотні зміни ситуації, такі як вихід Шотландії з Євросоюзу поза нашою волею", — заявила лідер Шотландської національної партії Нікола Стерджен.
На сьогодні підтримка незалежності в країні є досі стабільно високою, хоча за офіційними опитуваннями і не має 50% (як правило, це в середньому 32-38% прихильників і більше 10% тих, хто не визначилися).
Тих, хто виступає проти незалежності, у країні також вистачає, достатньою є їхня кількість і в парламенті країни.
Вони заявляють, що незалежність призводить в першу чергу до появи економічних мінусів: можливо, буде порушено важливі економічні зв'язки з іншими частинами Великої Британії. Крім того, лунають побоювання, що в разі успіху питання незалежності може значно активізуватися в Північній Ірландії та Уельсі.
У Північній Ірландії і правда питання про незалежність періодично активізується на повну. Країна вже пережила ІРА (Ірландську республіканську армію) – озброєних екстремістів, які, як і ЕТА в Іспанії, влаштовували теракти.
ІРА було засновано в 1919 році.
Протягом ХХ століття бійці ІРА запам'яталися серією кривавих акцій на вулицях Північної Ірландії та решти Великої Британії. Вони також організовували замах на прем'єр-міністра Маргарет Тетчер у 1984 році та обстріл аеропорту Хітроу з мінометів у 1994 році.
Метою ІРА було досягнення повної самостійності Північної Ірландії від Великої Британії.
Останню акцію датовано 2010 роком. На сьогодні Велика Британія намагається активно придушувати сепаратистські настрої в регіоні, в тому числі за допомогою фінансових вливань. Але не те щоб це сильно допомагало.
Наприклад, у Північній Ірландії, як і в Шотландії, було порушено питання про вихід зі складу Сполученого королівства після Brexit. Зокрема, про необхідність влаштувати референдум "якомога швидше" в березні 2017 року висловився лідер партії "Шинн Фейн" (її називають політичним крилом ІРА) Майкл О'Ніл.
"Вихід Великої Британії з ЄС стане катастрофою для економіки і катастрофою для народу Ірландії. Референдум про ірландську єдність повинен відбутися якомога швидше", -.
В Уельсі, на відміну від Північної Ірландії та Шотландії, вихід з ЄС на референдумі в 2016 році підтримали, проте своя історія сепаратизму в цій країні теж є.
У першу чергу місцеві сепаратисти вибрали тактику "роби як Шотландія", тобто уважно спостерігають за спробами цієї країни відокремитися.
Після невдалого референдуму в Уельсі заявили, що "незалежність може стати реальністю вже через покоління".
Місцеві сепаратисти в 2014 році стверджували, що в Уельсі за Шотландією не встигають, але процес триває.
"Те, що потрібно Уельсу, — це громадянський рух і революція в демократичному суспільстві, тобто все те, що ми бачили в Шотландії", - цитували лідера валлійського національного руху Лінн Вуд РИА Новости.
Наступний сплеск активності сепаратистської "Партії Уельсу" та її лідера Вуд стався в 2016 році, після референдуму про Brexit.
Як писало Times, на думку Вуд, курс влади Британії щодо виходу з ЄС "може покласти край Сполученому Королівству як державі".
Вона вкотре уточнила, що, якщо Шотландія відокремиться від Великої Британії, Уельс теж спробує розглянути варіант з проведенням референдуму.
Водночас Вуд підкреслила, що до референдуму "необхідно заручитися підтримкою на користь збільшення власного контролю над своїми справами".
Це було сказано не без причини, оскільки на сьогодні кількість прихильників виходу з Великої Британії в Уельсі не дотягує до 10%.
При цьому варто згадати, що хоч в Уельсі воліють діяти в першу чергу політичним шляхом, більш радикальні способи вони також знають.
Найбільш відомі спалахи насильства з боку радикалів трапилися на початку 80-х років минулого століття, коли угруповання "Валлійська армія за робочу республіку" влаштувало кілька вибухів поблизу військових об'єктів, урядових будівель, офісів консервативної партії, а також підпалів будинків британців.
Бельгія (Фландрія)
Якщо зовсім спростити, то проблема Бельгії полягає в небажанні двох регіонів країни (Фландрії та Валлонії) зрозуміти один одного.
Валлони на півдні Бельгії говорять французькою, мешканці Фландрії на півночі — фламандською. Обидві сторони не можуть знайти спільну мову з жодного питання, будь то економіка чи зовнішньополітичні виклики.
Конфлікт досяг епічного розмаху в 2011 році. До цього, у 2010-му, відбулися парламентські вибори, після яких фламандські сепаратисти (партія Новий фламандський альянс Барта Де Вевера) стали найсильнішою партією країни.
У партії навіть позначили шлях до незалежності Фландрії, першим етапом якого мала стати реформа державного устрою.
Підсумком перемоги фламандських сепаратистів стала глибока політична криза, під час якої країна понад рік не могла сформувати уряд та ледь не розвалилася.
Уряд вдалося сформувати лише до кінця 2011 року, однак суперечності між двома частинами країни є досі критичними.
Наприкінці вересня голова парламенту Фландрії Ян Пеманс заявив про підтримку Каталонії в питанні проведення референдуму про незалежність.
Він привітав голову парламенту Каталонії Карме Форкадель у Брюсселі словами "Сьогодні ми всі каталонці".
І все ж наразі активність Фландрії дещо вщухла і вибрала млявий ритм.
Франція (Корсика)
Досить цікавий випадок насправді. У 1768 році італомовний острів Корсика просто віддали Франції. Зробила це Генуя, і причина була досить прозаїчна – борги.
Відтоді островом володіє Франція, запам'ятався він активним сепаратистським рухом.
Флагманом боротьби за незалежність стала екстремістська організація "Фронт національного визволення Корсики", на рахунку якої сотні жертв.
Цікаво те, що основним методом боротьби на Корсиці останнім часом все-таки вибрали політичний.
Зокрема, в 2015 році лідер сепаратистів Жан-Гі Таламоні уклав союз із більш помірними автономістами Жілля Сімеоні та переміг на місцевих виборах.
Лідери двох фракцій розподілили між собою пости і створили команду для переговорів із Парижем.
Вони вимагали визнання держстатусу корсиканської мови, запровадження поняття "корсиканський народ" до законодавства та амністію активістів. Щодо більшості пунктів Париж відмовився розмовляти.
Італія (Венеція, Сардинія, Сицилія, Південний Тіроль тощо)
Особливість Італії – значна кількість різношерстих регіонів, які по ходу історії стали частиною цієї країни, але фактично завжди були самобутніми.
Венеція, наприклад, тривалий час була досить впливовою державою. До складу Італії вона увійшла в 1866 році. Враховуючи історичні традиції, це очікувано, що сепаратизму в регіоні чинили досить серйозний опір.
Мешканці Венеції (або Венето) вже організовували референдум за відокремлення від Італії, який, правда, не мав юридичної сили.
У 2014 році його організувала партія "Незалежність Венето". За даними організаторів, у ньому взяли участь понад 2 млн осіб і більше 80% проголосували за відокремлення.
Президент Венето Лука Дзайя у 2014 році заявляв, що мешканці регіону не хочуть поодинці спонсорувати бідний південь Італії, а також підкреслив, що ініціатива про референдум належала народу.
"За нами 1100 років історії незалежності Венеціанської республіки. І приєднання до Італії в результаті плебісциту 1866 року було більше, ніж помилкою. Це злочин, тому що результати того плебісциту було підтасовано", - додавав президент Комітету за незалежність області Венето Джанлуїджі Бузато.
Питання незалежності Сардинії та Сицилії впирається у прагнення домогтися права на самовизначення.
На Сардинії політика базується на принципах того, що сардинці ніколи не мали повного суверенітету на власній території та слідували за італійською державною системою.
Крім того, звертається увага на поступове зникнення сардинської мови.
Рух за незалежність Сицилії був активним у 1943-1947 роках. Прихильники цього руху намагалися добитися своєї мети за допомогою не тільки політичних виборів, а й громадських протестів.
В обох регіонах на сьогодні сепаратистські рухи вщухли, але навряд чи зникли повністю.
Південний Тіроль відомий у першу чергу військово-політичною організацією "Комітет визволення Південного Тіролю", яку створили в 50-ті роки минулого століття. Метою учасників Комітету було шляхом пропаганди і терору добитися виходу Південного Тіролю зі складу Італії.
Перші теракти було вчинено у вересні 1956 року. Всього з 1956 по 1988 рік унаслідок 361 теракту в регіоні загинула 21 особа. Відповідальність за теракти 80-х лежить на угрупованні "Один Тіроль", діяльність же Комітету звелася нанівець у 1969-му.
У 2001 році Тіроль визнали автономною провінцією Больцано-Боцен, що дещо знизило сепаратистські настрої серед суспільства, проте досі в Італії діють партії, що виступають за вихід Тіролю зі складу Італії та возз'єднання з Австрією.
Інші приклади
Найбільш відомими прикладами сепаратизму, які, втім, дісталися до стадії, скажімо так, підбиття підсумків, є Косово і Чечня.
Відповідно до конституції Сербії, територія Косова є сербською і входить до її складу як Автономний край Косово і Метохія, однак на сьогодні Косово де-факто стало окремою державою.
У 2008 році влада Косово в односторонньому порядку оголосила незалежність, яку наразі визнали понад 100 країн світу. Україна до їхнього числа не входить.
Цьому оголошенню передували тривала боротьба сербів та албанців, які населяють Косово, етнічні чистки, поява миротворців і часті збройні сутички.
Чечню ж, гадається, більшість українців знає як приклад звірячого придушення Росією повстання проти центральної влади.
Чеченська республіка Ічкерія проголосила незалежність у липні 1991 року, що призвело до затяжного воєнного конфлікту з центральним урядом. Далі були дві війни, повне руйнування Грозного і тисячі жертв. Все ж Москві вдалося ліквідувати спроби чеченців відокремитися, вибравши після збройного придушення шлях задобрювання місцевих еліт величезними фінансовими вливаннями.
Як бачимо, привид сепаратизму бродить Європою, заглядаючи то в одну, то в іншу країну. І, на жаль, останнім часом він набуває достатньої активності.
При полной или частичной перепечатке материалов сайта
ссылка на www.zakyiv.com обязательна. www.zakyiv.com оставляет за собой право потребовать удалить уникальную статью, которая была перепечатана с сайта.
Версия Для Печати